Голодомор 1932–1933 років на Полтавщині: як це було?

Версія для друкуВерсія для друку

Вшановуючи пам’ять замордованих мільйонів жертв нечуваного в історії людської цивілізації українського Голодомору, кожен бажаючий має можливість ознайомитися з усіма аспектами спланованої тогочасною комуністичною владою катастрофи. Відновлення української державності у 1991 році стало вирішальним фактором у знятті існуючих раніше табу на висвітлення так званих «білих плям» вітчизняної історії, серед яких були і події сумнозвісних 1932–1933 років на Полтавщині. Якщо наприкінці 90-х років ХХ ст. у тогочасній пресі з’явилися лише окремі публікації цього питання [25, 35–36, 38, 41], то після 1991 року потік відповідної інформації різко зріс. Джерельна база для дослідників Голодомору суттєво розширилась у зв’язку з публікацією у Києві та Полтаві документів центральних архівів України, а також спогадів свідків голодомору як у загальнодержавному масштабі, так і у розрізі Полтавського регіону [5–7, 10, 26, 27]. Питання історії українського голодомору знайшли своє відображення у ряді наукових конференцій з історичного краєзнавства [9, 33, 46], на сторінках відповідних публікацій тематичних конференцій, організованих Полтавським відділенням Асоціації дослідників голодомору-геноциду 1932–1933 років в Україні [8–9, 11, 19, 21–22]. Значну увагу питанням Голодомору приділили автори таких колективних праць, як «Полтавщина. Історичний нарис» [37] та «Новітня історія Полтавщини (І половина ХХ століття)» [2]. Отже, є усі підстави констатувати, що основні аспекти причин, змісту та наслідків геноциду українського народу 30-х років ХХ ст. істориками вже з’ясовані. Не є виключенням у цьому відношенні і Полтавщина.

Згідно з тогочасним адміністративно-територіальним поділом, затвердженим постановою ВУЦВК від 9 лютого 1932 р. «Про утворення областей на території УСРР», уся територія Полтавщини (колишня Полтавська губернія) увійшла до складу Харківської і частково Київської та Дніпропетровської областей. Якщо говорити про сучасну територію Полтавщини, то у 1932–1933 роках вона входила, таким чином, до складу Харківської області — 35 районів та міста Полтава і Кременчук [1, с. 88].

Аналізуючи причини Голодомору 1932–1933 років, дослідники справедливо пов’язують його з колективізацією, хоча стосовно України тогочасна комуністична партія, керована московським центром, мала й іншу мотивацію: за будь-яку ціну придушити так званий «український сепаратизм». Сталін та його поплічники, починаючи з 1929 року, названого комуністичними вождями роком «великого перелому», почали на практиці активно реалізувати вказівки настанови Леніна десятилітньої давності. Головне питання революції, — писав цей діяч у 1919 році, — полягає у боротьбі з селянами-власниками. «Щоб звільнитися від них, треба застосовувати інші (підкреслено нами — М.Я.) методи, ніж у боротьбі проти великих землевласників і капіталістів» [31, с.38]. Які ці інші методи — показали подальші події. Не зумівши розв’язати аграрного питання, під яким слід розуміти не лише механічну сторону — розподіл землі великих землевласників між тими, хто на них працює, але й забезпечення відповідного добробуту трудящих мас, керівники УСРР, починаючи з середини 20-х років розпочали пошук шляхів скорочення народонаселення нашої республіки. У Центральному державному архіві вищих органів влади та управління України автором цих рядків виявлено документи, які підтверджують вищесказане. Мова йде про розрахунки економістів Народного комісаріату земельних справ, згідно з якими за станом на 1 січня 1928 р. з 24 329 000 осіб сільського населення 5 309 000 не могли отримати від свого господарства достатніх засобів до існування через недостатню площу належних їм сільськогосподарських угідь. На основі щорічного приросту населення було вирахувано загальну кількість «зайвих» людей за станом на 1932–1933 роки у 7 117 000 осіб [44, арк.238]. Навряд чи є випадковим те, що згадана цифра виявилася близькою до загальноукраїнської кількості жертв голодомору. У цьому зв’язку важко утриматися від висновку, що голодомор був не випадковим, а спланованим тогочасною комуністичною владою явищем, що у свою чергу пояснює причини категоричного несприйняття сучасними ленінцями українського голодомору, який Верховна Рада України 28 листопада 2002 року визнала геноцидом.

Як же здійснювався цей нелюдський акт зі скорочення мешканців українського села на Полтавщині? Формальним приводом кампанії по викачуванню зерна як у колективних, так і в індивідуальних господарствах була так звана хлібозаготівля «для індустріальних центрів та Червоної Армії». Під приводом боротьби за індустріалізацію народного господарства московська влада та її місцеві представники в особі партійних комітетів, починаючи ще з кінця 20-х років, запропонували селянам продавати хліб державі за сміховинну ціну, яка у ряді випадків була у 20–30 разів нижча за ринкову [21, с. 60]. У переважній більшості нереальними були й плани так званої «хлібоздачі». Досить характерним у цьому зв’язку був зміст листа селянки В.П.Радченко з с. Опішне до голови ВУЦВК Г.І. Петровського, датований 19 травня 1930 р., тобто задовго до масового вимирання полтавського села. «Мені, — писала 63-річна вдова до всеукраїнського старости, — довели план до двору на 150 пудів у 1929 р. У дійсності я намолотила 108 пудів... Де ж я могла взяти останній хліб? Де ж правда?... Звертаюся до вас: виправіть помилку, одведіть план від двору, хай не виганяють з хати та дадуть спокійно дожити віку» [13, арк. 262]. Далекими від реальності були і плани центральних органів влади щодо хлібозаготівель у колгоспах і радгоспах. Ознайомившись із відповідними цифровими показниками, ряд місцевих керівників Полтавщини влітку 1932 року заявляли: «Дати такий план — означає свідомо грабувати, розвалювати колгоспи і примусити колгоспників харчуватися макухою» [15, арк. 7].

Маючи відповідну інформацію щодо ставлення українського селянства до хлібозаготівельної кампанії, Центральний комітет ВКП(б) і його місцеві філіали вирішили застосувати перевірені у роки громадянської війни методи масових репресій не лише проти заможного селянства, як це було раніше, а й проти усіх колгоспників й одноосібників. Для виконання поставлених завдань була задіяна уся державна машина, включаючи місцеві органи радянської влади, міліцію, ДПУ, комсомольців і навіть піонерів. Тисячі активістів увійшли до складу спеціально створених для грабежу селянства комісій з «організації хлібозаготівель» та сумнозвісних «буксирних бригад». Лише з однієї Полтави до сільрад Полтавського району на весь період хлібозаготівель, який тривав кілька місяців, наприкінці липня 1932 року було направлено 149 осіб, у тому числі 29 — особливо уповноважених міського комітету партії по сільрадах, 80 — уповноважених по колгоспах і бригадах, 20 — особливо уповноважених по одноосібному селянському сектору [16, арк. 52]. Найменші прояви гуманізму стосовно селянства партійні керівники нещадно карали. Лише у період з червня 1932 року по 1 січня 1933 року у Полтавському районі з партії було виключено 67 комуністів, звинувачених у саботажі хлібозаготівель [18, арк. 46]. Рядові комуністи були ближче до умов життя тогочасного села. Вони не мали й такого матеріального забезпечення, як керівники районної, а тим більше обласної ланки. Саме цим, головним чином, і пояснюється їх вища активність щодо критики внутрішньої політики центральних органів влади, про що, зокрема, свідчить усезростаюча кількість судових справ ДПУ за 1932–1933 роки [10, с. 406]. Факт незгоди партійних, радянських та господарських керівників Кобеляцького району з політикою московського центру по викачуванню продовольства з українського села виявився настільки одіозним, що привернув до себе увагу головного диригента голодомору — самого «вождя світового пролетаріату» Йосипа Сталіна. У зв’язку з тим, що Кобеляцький район за станом на 15 листопада 1932 року план хлібозаготівель виконав лише на 32,8%, партійне керівництво країни вирішило зразково покарати винних у «зриві планів хлібоздачі». Згідно із вироком Харківського обласного суду, який 23–25 грудня 1932 року засідав у Кобеляках, вина секретаря райпарткому К.Г.Ляшенка, голови райвиконкому Ф.К.Беми та директора МТС І.О.Обидала полягала у тому, що вони «з самого початку хлібозаготівель не повели належної боротьби із втратами, розкраданням, не мобілізували маси на організаційно — господарське зміцнення колгоспів, ігнорували масову роботу, чим дали змогу класовому ворогу–куркулю розводити меншовицький настрій в районі» [10, с. 518]. Визнавши обвинувачених винними у «двурушництві», «саботажі», потаканні «місцевим антирадянським рвацьким тенденціям, відсутності партійної і радянської демократії та зажиму критики і самокритики», «народний» суд ухвалив позбавити волі у «виправно-трудових таборах»: К.Г.Ляшенка на 10 років; Ф.К.Бему та І.О.Обидала на 8 років кожного. За надуманими звинуваченнями покарання у вигляді виправно–трудових робіт «у віддалених місцевостях СРСР» ряд інших керівників району, а саме: Й.В.Винокурова (6 років); В.Г.Павлова та А.Ф.Гарагулю (по 5 років); С.В.Лук’янова (2 роки) [10, с. 520]. Не вдалося уникнути покарання десятьом головам колгоспів, які здали державі найменше хліба, та чотирьом головам сільських рад, які отримали від 8 до 10 років позбавлення волі, а голова сільськогосподарської артілі ім. Шевченка А.Я.Гамага «за зрив хлібозаготівель» був розстріляний. Своїм рішенням Харківський обласний суд, який, поза будь-яким сумнівом, виконував волю партійного керівництва, розв’язував руки місцевим активістам не лише для брутального насилля, але й нечуваної напруги над людською гідністю, не кажучи вже про розрекламовані на увесь світ права і свободи громадян «країни Рад». Головними виконавцями програми скорочення народонаселення стали сільські активісти: комуністи та комсомольці, до діяльності яких із виконання хлібозаготівельних планів, нерідко приєднувалися люмпенізовані елементи з яскраво вираженими садистськими нахилами. Саме такий висновок можна зробити після ознайомлення з хлібозаготівельною кампанією 1932-1933 років. Старий колгоспник І.Ф.Браковий із с. Великі Будища згадує: «Під час голоду померла моя сестра, Катерина. Було їй тоді півтора роки. До нас у хату прийшов буксирник Іван Гайдамака. Це був жорстокий чоловік. Він заходив до хат, витягав у людей з горщиків квасолю, картоплю, нишпорив по хаті і забирав усе, що було. Коли він зайшов до нас, Катя лежала в колисці, яка висіла серед хати. Він викинув її з колиски на підлогу. Після цього Катя полежала декілька днів і померла» [8, с. 6]. На запитання кореспондента щодо причин голоду свідок тих подій Олександра Лисенко з Котельви у 2007 році відповіла: «Це просто така була політика, щоб викачати ото всі продукти... Але найстрашніше було, це коли ото приїде з Полтави якийсь представник і візьме наших представників і ходить так. Всі городи перештрикають. Вони заходять у двері і кажуть: «Що у вас є з продуктів?». Мати каже: «Нема в нас нічого». Тоді ото полізли на горище та знайшли льон, із горщика повисипали. Все переривали. Подушки перикидали, шукали все. Та й у погріб, і скрізь, і в піч даже заглядали. Вони входять у двір і кажуть: «Ми бригада по викачуванню зерна»... Як тільки скажеш, що не пущу тебе у двір, зараз «чорний ворон» приїжджає та забера на Соловки. Машина така була «чорний ворон» [3, с. 205]. Інший свідок з того ж населеного пункту Михайло Гавриленко згадує: «Коли прийшли «буксири», один з них каже: «Ану пішли, з чим вони борщ варять», у піч полізли. Ну, в печі варили борщ. Потім витяга ото той борщ, який там борщ: «О!.. Ще вони голодні, каже, паразіти, ще борщ варять, о!» [3, с. 208]. «Комсомольці лазили по всіх закутках, по скринях, на печі і в печі, нібито шукаючи зброю, — згадувала Марія Павленко. — Вони розв’язували й переглядали всі вузли й вузлики. У мене був золотий хрестик на срібному ланцюжку, — то це забрали. Діти від страху кричали й ховалися. Ми тяжко задумувалися, що буде з нами далі. Нашому татові було 65 років, а мамі 63 роки. Бачачи, що таке робиться вони дуже плакали» [5, с. 25]. Були навіть випадки, коли розлючені активісти, не знайшовши в обійсті домогосподаря ніяких харчових припасів, «батька, здорового чоловіка, який свого часу відслужив 8 років у морфлоті, разом з іншими заганяли під піч, заставляли гавкати» [9, с. 42]. Важливо зазначити, що голодували навіть ті, хто день у день працював на колгоспному полі, одержуючи за свою каторжну працю з четвертої години ранку і до заходу сонця по 150–200 грамів хліба [15, арк. 80]. Проте від голодомору не рятувався й той, хто щоденно одержував за роботу по 500–600 грамів, адже прогодувати такою кількістю хліба протягом кількох місяців звичайну в ті часи родину з 5–6 осіб було неможливо, адже харчувалися не усі мешканці села, а лише ті, хто працював [15, арк. 65]. До речі, у царській Росії рівень життя основної маси селянства якої тривалий час небезпідставно критикували комуністи, забезпечення людини харчуванням вважалося нормальним лише при умові, коли на одного члена родини припадає не менше 20 пудів зерна на рік, або 876 грамів на день. Нижче цієї норми організм людини, на думку тогочасних чиновників, нормально функціонувати не може [34, с. 89]. Радянський же колгоспник у кращому випадку одержував на кожного члена своєї родини у межах 100 грамів. Про 125 блокадних грамів колишнього Ленінграда у 1942 році знає кожен російський школяр, тоді як про рівень забезпечення українських колгоспників у 1932–1933 роках мало кому відомо.

Голодні селяни шукали найрізноманітніші способи виживання. За словами вищезгаданої Олександри Лисенко, голодні люди їли «дохлу конину, собак, котів, пацюків, ворон..., все їли, що непопаде. Голод. Їли коріння з рогозу, з очерету...» [3, с. 206]. З метою реалізації своїх бузувірських планів по винищенню частини українського селянства у розпал голоду центральна влада, керуючись відповідними рішеннями ЦК ВКП(б), наказала місцевим органам влади у п’ятиденний термін вивезти із села в рахунок виконання плану хлібозаготівель усі наявні колгоспні фонди, у тому числі і посівні, які місцеві селяни могли з’їсти. «Попередити усіх голів колгоспів, — говорилося у листі ЦК КП(б)У від 24 грудня 1932 р., — що у випадку, коли мине вищезгаданий термін, будуть виявлені якісь невивезені або приховані фонди..., голови, а також винні у цьому посадові особи, будуть притягнуті до судової відповідальності й суворо покарані» [10, с. 521]. Полтавський міськком КП(б)У ледве не щотижня ухвалював постанови про посилення роботи по вишукуванню прихованого насіння. У лютому 1933 року бюро міськкому, наприклад, ухвалило: «Негайно встановити для кожної бригади і активістів щоденні завдання по збору та виявленню насіння…» [16, арк. 88]. Процес над керівниками Кобеляцького району не залишав жодних сумнівів щодо можливих санкцій відносно порушників так званої «соціалістичної законності» (читай — беззаконня). Як свідчать нещодавно опубліковані документи з архіву СБУ, жодного із заарештованих Харківським обласним відділенням ДПУ у зв’язку із хлібозаготівлями наприкінці 1932 року не було виправдано [10, с. 478]. До речі, саме Харківське обласне відділення ДПУ відзначилося особливою жорстокістю, про що свідчить, зокрема, найбільша у порівнянні з іншими областями України кількість переданих до суду в грудні 1932 року кримінальних справ. Харківська область вела перед і за кількістю оштрафованих за невиконання плану хлібозаготівель господарств — 2740, що складало 51,6% від усіх покараних таким чином домогосподарів України [10, с. 424]. Достатньо було найменшої підозри у нелояльності до влади, щоб людину тут же схопили й жорстоко покарали. Характерною у цьому зв’язку була доля П.І. Щербини із с. Пушкарівки, що під Полтавою. Пізно ввечері 11 листопада 1932 року агенти ДПУ схопили Петра Ілліча, коли він повертався з Полтави додому. У його мішку було виявлено кілька кілограмів кукурудзи, крупи та картоплі, які йому вдалося купити на базарі. Незважаючи на те, що знайшлися свідки, які підтвердили факт купівлі продуктів, він одержав за «крадіжку колгоспної кукурудзи» 10 років таборів. Касаційна скарга ув’язненого направлена до Харківського обласного суду виявилася безрезультатною. Підстава — колишній куркуль [48, с. 72].

Незважаючи на драконівські методи по вилученню хліба, загроза голодної смерті у ряді випадків виявлялася страшнішою за тюремне ув’язнення, адже навіть після показових процесів немало людей, у тому числі й керівників колгоспів та радгоспів, продовжували приховувати частину насіннєвих фондів, сподіваючись на урожай 1933 року Ця обставина примусила керівників Харківської області у лютому 1933 року в черговий раз нагадати своїм підлеглим у районах продовжити кампанію по вилученню у селян насіннєвих фондів. У числі відстаючих по заготівлі насіння були названі Чутівський, Кобеляцький, Глобинський та Решитилівський райони Полтавщини, де виконання відповідних планів коливалося від 6,9% до 16,9% [10, с. 697]. У постанові бюро Полтавського міськкому КП(б)У від 22 лютого 1933 р. було відзначено, що у зв’язку з належністю землі, якою користуються колгоспники та одноосібники, державі, «усе засипане насіння є непорушною громадською власністю» [15, арк. 55].

Психологія тогочасних активістів, переважна більшість яких сліпо виконувала настанови партійного керівництва, стає зрозумілою після знайомства із відповідними спогадами, які були використані Робертом Конквестом у своїй книзі «Жнива скорботи»: «Як і все моє покоління, я, — писав один із них, — міцно вірив у те, що мета виправдовує засоби. Нашою великою метою була всесвітня перемога комунізму, і заради цієї мети все було дозволено — брехати, красти, нищити сотні людей, усіх тих, хто заважав нашій праці або міг заважати, всіх, хто був перепоною на шляху. І вагатися чи сумніватися в усьому тому — означало поступитися перед «інтелігентською слабкістю» і «дурним лібералізмом», якістю людей, які «не могли відрізнити дерев від лісу».

Так міркував я і всі подібні до мене, навіть коли ... бачив на власні очі, що означала «суцільна колективізація» — як знаходили «куркулів» і як «розкуркулювали», як безжалісно роздягали селян узимку 1932–1933 років. Я сам брав участь у цьому, ганяючи селом, у пошуках прихованого зерна. Разом з іншими я випорожнював скрині старих людей, затикаючи собі вуха від плачу дітей і голосіння жінок. Бо я був переконаний, що здійснюю великі та потрібні перетворення на селі..., що ті, хто послав мене, і я сам, знали краще від селян, як їм треба жити... Я бачив жінок і дітей з роздутими животами, посинілих, які ще дихали, але з порожніми очима. І трупи — трупи в зношених вовняних кожухах та дешевих черевиках; трупи в селянських хатинах... під мостами Харкова... Я бачив усе це і не збожеволів, не покінчив життя самогубством. І не проклинав тих, хто послав мене забрати в селян зерно взимку, а весною переконувати людей, що ледве пересували ноги..., вийти в поле, щоб «виконати більшовицький посівний план ударними темпами» [28, с. 263].

Окрім ідеологічної обробки влада стимулювала роботу своїх активістів на Полтавщині ще й тим, що 15% вилученого в ході обшуків зерна видавалася у вигляді премії партійним інформаторам. Щоб забезпечити виконання весняно-польових робіт 1933 року центральні партійні органи дали вказівку організувати пункти громадського харчування безпосередньо у полі. У березні 1933 року відповідне розпорядження одержав і Полтавський міський комітет КП(б)У. Однак і в цьому випадку комуністична влада суворо регламентувала контингенти майбутніх їдців. «Для кого громадська кухня? — запитувалося у листівці ЦК КП(б)У від 8 березня 1933 р. — Не для всіх, звісно, а для тих, що справді працюють. Ледареві, прогульникові, ворогові (підкреслено нами — М.Я.) не дайте до неї і приступитися. Чатуйте за втратою харчів» [8, с. 8]. Кого слід було визнавати ворогом? Відповідь на таке запитання повинні були давати голова колгоспу і секретар партійної організації як головні діючі особи, представники районної керівної партійної ланки на селі. У вищезгаданій листівці нічого не було сказано про забезпечення харчування дітей і осіб похилого віку, неспроможних вже працювати у полі. Їжею для них навесні 1933 року були миші, пацюки, горобці, мурашки, земляні хробаки. Голодні люди мололи кістки на борошно і робили те саме зі шкірами та підошвами від взуття. Коли зазеленіла трава, ногами викопувати коріння, їли листя та бруньки. Вживали кульбабу, реп’яхи, проліски, іван — чай, кропиву, листя акації, щавель та інші рослини.

Якщо мешканці села харчуванням практично не забезпечувалися, то для робітників і службовців були передбачені певні норми: службовцям — 200 грамів хліба на день, а промисловим робітникам — 600 грамів. Студенти, як і службовці, на початку 1933 року теж одержували 200 грамів сурогатного хліба, тарілку рибної юшки, дві ложки каші чи кислої капусти та 50 грамів конини [28, с. 282]. Таке харчування не могло забезпечити нормальне функціонування організму молодої людини. Про це свідчать, зокрема, документи архіву Полтавського державного сільськогосподарського інституту, в якому на зимову сесію 1932/33 навчального року не з’явилося близько чверті усіх студентів [39, арк. 11]. Голодували навіть професори, що видно з особової справи професора Богдана Катанцева, звільненого з посади лише за те, що висловив своє співчуття голодуючим [39, арк. 17]. Як і у випадку із селянами, керівники радянських органів влади звинувачували у продовольчих труднощах самих голодуючих, що видно, наприклад, із постанови бюро Полтавського міського комітету КП(б)У від 3 лютого 1933 р. Визнаючи «тяжкий стан постачання студентів м. Полтави харчовими продуктами», міськком піддав критиці керівників вищих навчальних закладів за недостатню активність у заготівлі продовольства на базі своїх підсобних господарств [16, арк. 189].

Не можна без душевного болю читати листи, які надсилали з Полтавщини до тих чи інших високопосадовців люди різного віку і професій. «Дорогий, золотий, милий Григорій Іванович! — писав до Г.І.Петровського учитель із с. Мачухи Полтавського району Іван Лашкевич. — Не допустіть померти мученицькою смертю, якнайшвидше дайте хліба... Якщо не можна казенного, дайте свого, дайте, візьміть де хочете, будьте добрі, поспішіть, пришліть..., а я вічно буду дякувати Вам і молитимуся за Вас» [26, с. 424]. Проте відповіді на цей лист, як і на три попередніх, цей сільський учитель так і не дочекався. Про цілеспрямованість політики комуністичної партії на знищення частини української нації свідчить масова смертність від голоду дітей, яких неможливо звинуватити у невиконанні «планів хлібозаготівель». Чи не найповнішу картину з їхнього життя у тогочасній Україні змалював відомий письменник Василь Гросман: «А селянські діти!.. Їхні голови були схожі на важкі м’ячі на тонких, як у лелек, шиях, і видно було кожну кістку їхніх рук і ніг, що виступали зі шкіри, і весь кістяк проступав зі шкіри, що виглядала як жовта марля. Дитячі обличчя були старі, зморені, ніби цим дітям було сімдесят років. А з початком весни вони вже зовсім їх не мали. Замість них були птахоподібні голови з клювами чи жаб’ячі голови з тонкими і довгими губами, а деякі з них нагадували риб з відкритими ротами. То не були людські обличчя... Це були радянські діти, і ті, що карали їх смертю, були радянські люди» [28, с. 318]. Намагаючись врятувати своїх дітей, матері нерідко відвозили їх на залізничні станції до Полтави чи інших міст, сподіваючись, що їх хтось підбере і врятує від голодної смерті.

В одному із спогадів очевидців подій 1933 року у Полтаві читаємо: «Часто, по декілька разів на добу, проводилися облави на безпритульних дітей... Їх ловили десятками, сотнями, закривали у товарних вагонах. Діти кричали, виривалися, крик стояв на пів-Полтави... одного разу, коли я вже поверталася додому з поїздки, на вокзалі почула: дітей закрили у вагонах і вони всі там померли. Люди казали, що дітей було більше сотні...» [2, с. 237].

Однак, і в дитячих будинках, якими опікувалася радянська держава, лютував голод. Про розрекламовану «турботу» комуністів стосовно дітей Полтавщини дізнаємося із доповідної записки від 6 березня 1932 р. завідувача дитячим будинком у м. Пирятин П.С.Чернової республіканському керівнику. «Харчуються діти погано, — читаємо її записку, — ...діти від поганого харчування виснажені до краю, деякі дошкільнята лежать від слабості у ліжку... В усіх без виключення гостре малокрів’я, золотушне, гнійне запалення вух та інші хвороби... У приміщенні такий холод, що малеча повідморожувала руки й ноги. Топити нічим... Кругом одна відповідь — «у нас немає, дати нічого не можемо» [26, с. 431]. Чи ж можна говорити про випадковість того, що сталося в Україні з дітьми у державних (!) дитячих будинках у 1932–1933 роках? Звісно, що ні. Мова може йти лише про цілеспрямованість політики московської влади по скороченню народонаселення України. На фоні масового голоду і сотень тисяч трупів цинічно виглядає турбота тогочасної влади щодо збереження поголів’я тяглової сили — коней, волів і корів. Так, у постанові секретаріату Полтавського міськкому КП(б)У від 25 лютого 1933 р. «Про підготовку тяглової сили до весняної сівби» було відзначено, що сільська влада зобов’язана «посилити відповідальність за лікування коней у колгоспах» [16, арк. 25]. Одним із методів такої «відповідальності» була вимога секретаріату «провести показові судові процеси в сільських радах, де будуть виявлені факти хижацького (підкреслено нами — М.Я.) ставлення до коня» [16, арк. 165]. Для забезпечення відповідної постанови у полтавські села були направлені співробітники карального органу московської влади — пріснопам’ятного ДПУ [15, арк. 80].

А так звані «чорні дошки»? До такого сатанинського методу могли додуматися лише радянські «борці за щастя трудового народу». Суть такого методу, який активно застосувався на Полтавщині у 1932–1933 роках, полягала у повній блокаді тих населених пунктів, які з тих чи інших причин найбільше відставали у виконанні хлібозаготівельних планів. У таких селах заборонялась торгівля, із сільських споживчих товариств вивозилися усі промислові і продовольчі товари, а щоб колгоспники чи одноосібники не могли купити необхідні товари в інших селах чи містах, їм заборонялося виходити за межі свого села. Першими були занесені на «чорну дошку» спеціальною постановою уряду УСРР села Лютенька Гадяцького району та Кам’яні Потоки Кременчуцького району. Починаючи з грудня 1932 року право занесення тих чи інших населених пунктів на «чорну дошку» одержало районне керівництво після чого цей спосіб винищення людей став більш масовим. Так, 4 грудня 1932 року Миргородський райвиконком за вказівкою партійного начальства ухвалив постанову занести на «чорну дошку» сільськогосподарські артілі ім. Сталіна Великосорочинської сільської ради та ім. Леніна Савинської сільради, які виконали хлібозаготівельний план лише на 61%. Так Ленін і Сталін, що було досить символічно потрапили на «чорну дошку», за що керівників цих господарств відправили до в’язниці [21, с. 59].

Про життя в одному з таких сіл довідуємося зі спогадів мешканця Кам’яних Потоків Андрія Лисенка: «Мій батько, Микола Якович Лисенко, жив у селі Кам’яні Потоки. Сім’я складалася з 8 осіб. Мали в господарстві коня, корову, 8 гектарів землі. Я в цей час проходив службу на флоті, і це порятувало мене. У 1932 році наше село занесли на «чорну дошку» за невиконання плану хлібоздачі. Після цього з села вивезли 10 сімей, так званих контреволюційних елементів. Серед них була й наша сім’я. Батько помер в далекому Казахстані. Сини повернулися в Кам’яні Потоки, померли від голоду… Вимерли цілі вулиці. Особливо страждали діти (підкреслено нами — М.Я.). Жителька села Рева з’їла в ті чорні дні свою дитину. Подружжя Курганських пообіцяло одному хлопчику хліба і м’яса за те, що він приведе до них свого товариша, Сашу Прохоровича. Їхня сусідка йшла з городу, випадково заглянула у вікно і побачила вже порубаного Сашу» [9, с. 11].

Однією з особливостей Полтавщини було те, що тут на «чорну дошку» заносилися не лише окремі села, а й цілі райони, а саме Бригадирівський, Великописарівський, Гадяцький, Кишеньківський, Кобеляцький, Лохвицький, Нехворощанський, Новосанжарський, Оболонський та Решетилівський. Згідно з постановою ЦК КП(б)У і Раднаркому УСРР від 15 грудня 1932 р. у ці райони не дозволяли завозити навіть украй необхідних речей, таких як сірники та сіль [21, с. 59]. Полтавська влада нерідко практикувала такий метод колективної відповідальності, як блокаду мешканців тих чи інших населених пунктів, як це було, наприклад, у лютому 1933 року з Парасковіївською та Ковалівською сільськими радами, у яких міськком КП(б)У заборонив не лише «продаж і довіз краму», але й наказав негайно вивезти «наявний крам протягом трьох днів» [16, арк. 89]. Про те, що хлібозаготівля була лише своєрідним прикриттям політики комуністичної партії по знищенню мільйонів ні в чому не винних людей, свідчить виступ сталінського інквізитора Павла Постишева перед секретарями райкомів 5 березня 1933 року: «Ви штрикаєте нам у ніс труднощами, — говорив він, — а скільки ви посадили агітаторів проти насіннєвих заготівель, скільки розстріляли.., скільки намітили до висилки підкуркульників?» [2, с. 233]. Іншими словами, скільки знищили народу? Союзна ж влада, мовляв, дала законну підставу для посилення репресій (закон «Про п’ять колосків» від 7 серпня 1932 р.), а ви ним недостатньо активно користуєтесь. Саме це, виявляється, було головним завданням з яким прибув з Москви до Харкова з диктаторськими повноваженнями Постишев, призначений у січні 1933р. одночасно другим секретарем ЦК КП(б)У і секретарем Харківського обкому партії. Що ж, свою жахливу «роботу» вірний ленінець виконав успішно. Жертв Голодомору-геноциду 1932–1933 років рахують мільйонами. Згідно з інформацією Харківського обласного відділу ДПУ голові ДПУ УСРР від 5 червня 1933 р. лише в одному Харкові за січень-лютий 1933 року було підібрано 4476 напівживих людей; за травень — 11402, з яких 6378 (56%) — діти. Немало було і трупів: лютий місяць — 431, березень — 689; квітень — 477; травень — 992. Протягом травня 1933 року в області було зафіксовано 221 випадок людоїдства і трупоїдства [10, с. 876]. Щодо Полтави, то на її вулицях лише за одну добу наприкінці березня було підібрано 1043 трупи [21, с. 67]

Більшість з них не мали при собі ніяких документів. Трупи вивозили за межі Полтави і, ймовірно, в районі місцевого смітника заривали, як тварин, без хрестів чи інших відзнак поховання. Замітаючи сліди свого злочину, керівники тогочасної держави наказали знищити документи, у яких фіксувалася смерть від голоду. Збереглися лише окремі «Книги реєстрації актів про смерть за 1929–1933 роки». Одна з них виявлена стосовно Пирятинського району. Дуже рідко керівництво сільських рад вказувало таку очевидну причину смерті як голод. Найчастіше у графі «причина смерті» зустрічаємо запис: «невідомо»; інколи — «від недоїдання». А тим, кому було за 60, записували, як правило, традиційне: «від старості» [12, арк. 48–49, 85–87]. У ході так званої колективізації уповноважені полтавського керівництва говорили селянам таке: «Перед вами три дороги: одна до колгоспу, друга — за межі округи, третя — на Соловки» [21, с. 33]. Проте мільйони були відправлені туди, звідки не повертаються. Дослідники неодноразово здійснювали спроби установити кількість загиблих у цій безкровній війні полтавців. Одні називали цифру 1,5 млн. [47, с. 150], тоді як інші 985 тис. [21, с. 79], або до «мільйона осіб» [37, с. 255]. Проте усі ці розрахунки були проведені на основі відповідних даних перепису 1939 р., який, як доведено рядом українських і закордонних дослідників, був сфальсифікований [29, с. 29]. Нещодавно науковці Інституту історії України НАНУ опублікували заборонені свого часу комуністичною владою матеріали перепису 1937 року, який дає більш точну картину демографічних втрат мешканців Полтавщини. Як свідчить нижченаведена таблиця, чисельність населення у межах сучасної Полтавщини у 1926 році складала 2244,6 тис. осіб, тоді як у 1937 році — 1749,7 тис., тобто на 494,9 тис. менше. Знаючи звичайний у нормальних умовах кінця 20-х років ХХ ст. приріст населення Полтавщини у 18 осіб на кожну тисячу мешканців, констатуємо факт прогнозованого щорічного зростання народонаселення у нашому регіоні за вищезгаданий період у межах 45 тис. У такому разі за десять років приріст повинен становити не менше 450 тис. осіб. Виходить, що на 1 січня 1937 року в 35 районах Полтавщини повинно було мешкати (2246,6 тис. + 450 тис.) близько 2, 7 млн. осіб. Таким чином, одержуємо загальну цифру демографічних втрат у межах одного мільйона. Вирахувана автором цих рядків кількість жертв Голодомору 1932–1933 років на Полтавщині співпадає з відомими розрахунками полтавського дослідника О.П.Єрмака [21, с. 79]. Різниця ж полягає у тому, що опубліковані ним свого часу дані ґрунтуються, по-перше, на демографічній статистиці 44 районів, 7 з яких при нинішньому територіально-адміністративному поділі перебувають у складі сусідніх областей (Драбівський, Згурівський, Іркліївський, Чорнобаївський, Яготинський, Гельм’язівський, Золотоніський), на території яких у 1939 р. мешкало близько півмільйона осіб [Дод. 1]. З додатку видно, що скорочення населення через 10 років після перепису 1926 р. відбулося в усіх територіально-адміністративних одиницях Полтавщини, включаючи і такі великі міста як Полтава і Кременчук. В окремих районах (Нехворощанський, Решетилівський та Великокринківський) населення зменшилося майже на половину. Якщо брати до уваги цифрові показники поточного обліку, то за станом на 1 червня 1936 року в Нехворощанському районі статистики нарахували лише 27,1 тис. мешканців, у той час як дев`ять років тому було на 25,5 тис. більше. Подібна картина мала місце і в Решетилівському районі: на 1. 06. 1936 р. — 47,9 тис., а у 1926 р. — 81,7 тис., тобто на 33,8 тис. більше. У Великокринківському районі за вищезгаданий період населення скоротилося з 45,5 тис. до 26,4 тис. (на 19,1 тис. осіб). Загалом же поточна статистика 1936 року зафіксувала скорочення народонаселення Полтавщини на 818,7 тис. осіб у порівнянні з переписом 1926 р.

По-друге, сфальсифікований перепис 1939 року, як вже відзначалося раніше, при розрахунках демографічних втрат використовувати недоцільно. Немає підстав погоджуватися і з твердженням О.П.Єрмака відносно того, що вищезгадані демографічні втрати не можна повністю ототожнювати із людськими жертвами Голодомору 1932–1933 років [19, с.79]. У якості аргументів вищезгаданий автор нагадує про «розкуркулених» і тих, хто виїхав за оргнабором чи за власною ініціативою у Донбас, Примор’я, Казахстан і Сибір. Але ж відомо, що селяни в той час не мали паспортів. Безпаспортового селянина, який з’явився в інших районах, міліція розглядала не інакше, «як збіглого раба латиноамериканських цукрових плантацій: його повертали до колгоспу або відправляли до концтабору» [4, с. 103]. Секретаріат Полтавського міськпарткому, наприклад, на своєму засіданні 27 січня 1933 р. ухвалив рішення, яке передбачало застосування усіх можливих засобів для недопущення «масового виїзду за межі України як колгоспників, так і одноосібників» [16, арк. 8]. Якщо ж згадувати розкуркулених, то мова може йти лише про кілька десятків тисяч (що не змінює суті справи), а масових «оргнаборів» у 1932–1933 рр. на Полтавщині практично не було. Слід у цьому зв’язку пам’ятати і факт переселення кількох тисяч селян з Росії на Полтавщину у 1933–1934 роках. Отож, мільйон згаданих жертв — це прямий наслідок Голодомору, який інакше, як геноцидом назвати не можна. Його ознаки були визначені «Конвенцією про попередження злочину геноциду» і покарання за нього Генеральною Асамблеєю ООН 9 грудня 1948 року, яку підписала, між іншими, і Україна як член ООН з 1945 року. Під знищенням народонаселення з тих чи інших мотивів розуміється: а) вбивство членів такої групи; б) заподіяння серйозних тілесних ушкоджень або розумового розладу членам такої групи; в) навмисне створення для якої — небудь групи життєвих умов, розрахованих на цілковите або часткове фізичне знищення її (виділено нами — М.Я.) [28, с. 5]. Неважко переконатися у тому, що практично усі зазначені риси геноциду мали місце на Полтавщині у незабутніх 1932–1933 роках. Знати про ті страшні роки означає для кожного з нас не допустити їх повторення. Адже і сьогодні залишається актуальною істина: «Хто забуває своє минуле, той приречений на його повторення». З цим важко не погодитися. На превеликий жаль, у Полтаві ніщо не нагадує сучасникам про жертв 1932–1933 років. Є у місті пам’ятники вареникам, свиням, літакам, танкам і гарматам, загиблим у 1941–1943 рр. (240 тис.), але тим, хто помер мученицькою смертю у ході варварського експерименту комуністичного режиму над мільйонами, немає. Більше того, ряд вулиць обласного, як і районних центрів, досі носять імена тих, хто мав безпосереднє відношення до подій 1932–1933 років в Україні.

Микола Якименко,
д. і. н., професор,
завідувач кафедри українознавства
Полтавської державної аграрної академії

 

ЛІТЕРАТУРА ТА ДЖЕРЕЛА

  1. Адміністративно-територіальний поділ Полтавщини (1648–1941 рр.). Довідник з історії адміністративно-територіального поділу / Редкол: Адаменко В.М. та інші. — Полтава, 2002. — 205 с.
  2. Білоусько О.А., Єрмак О.Л., Ревегук В.Я. Новітня історія Полтавщини (I полов. XX століття): Підручник для 10 класу загальноосвітньої школи. — Полтава, 2005. — 312 с.
  3. Борисенко В. Свіча пам’яті: Усна історія про геноцид українців у 1932–1933 роках. — К., 2007. — 288 с.
  4. Веселова О.М., Марочко В.І., Мовчан О.М. Голодомори в Україні, 1921–1923, 1932–1933, 1946–1947: Злочини проти народу. — К., Нью-Йорк, 2000. — 274 с.
  5. Голод 1933 року в Україні. Свідчення про винищування Москвою українського селянства / Упоряд. Ю.С.Семененко. Дніпропетровськ, 1993. — 224 с.
  6. Голод 1932–1933 років на Україні: очима істориків, мовою документів / Упоряд. Р.Я.Пиріг. — К., 1990. — 605 с.
  7. Голод 1933 року в Україні : Свідчення про винищевання Москвою українського селянства / Упоряд. Ю.С.Семененко. — Дніпропетровськ–Мюнхен, 1993. — 224 с.
  8. Голодомор 1932–1933 років на Полтавщині: До 60-річчя трагедії: Матеріали наукової конференції. — Полтава, 1993. — 79 с.
  9. Голодомор 1932–1933 років на Кременчуччині. Матеріали наукової конференції. — Кременчук: Криниця, 1993. — 44 с.
  10. Голодомор 1932–1933 років в Україні: документи і матеріали / Упоряд. Р.Я.Пиріг. — К., 2007. — 1128 с.
  11. Гришко Л.В. Джерело людської пам’яті // Голодомор 1932–1933 років на Кременчуччині. Матеріали наукової конференції. — Кременчук, 1993. — С. 10–14.
  12. Державний архів Полтавської області. — Ф.Р.-9126. — Оп. 13. — Спр. 18: «Книга реєстрації актів про смерть за 1929–1933 рр.». — 173 арк.
  13. Державний архів Полтавської області. — Ф.Р.-363. — Оп. 1. — Спр. 311: «Матеріали ліквідаційної комісії по розкуркуленню куркулів по районам Полтавської округи». — 316 арк.
  14. Державний архів Полтавської області. — Ф.Р.-2068. — Оп. 2. — Спр. 40: «Постанови і розпорядження президії Лубенського окрвиконкому про перекручування класової лінії з боку представників місцевої влади по розкуркуленню». — 136 арк.
  15. Державний архів Полтавської області. — Ф.П.-12. — Оп.1. — Спр. 36: «Протоколи засідань бюро Полтавського міськкому КП(б)У». — 299 арк.
  16. Державний архів Полтавської області. — Ф.П.-12. — Оп.1. — Спр. 38: «Протоколи засідань бюро Полтавського міськкому КП(б)У». — 331 арк.
  17. Державний архів Полтавської області. — Ф.П.-12. — Оп.1. — Спр. 39: «Протоколи засідань бюро Полтавського міськкому КП(б)У». — 363 арк.
  18. Державний архів Полтавської області. — Ф.П.-12. — Оп. 1. — Спр. 42: «Звіт про роботу Полтавської партколегії за період 1933–1934 рр». — 127 арк.
  19. До 70-річчя голодомору в Україні 1932–1933 років. Матеріали наукової конференції / Редкол. Нестуля О.О. та інші. — Полтава, 2002. — 112 с.
  20. Єрмак О.П. Вплив голодомору 1932–1933 років на демографічну ситуацію в полтавському селі // Третя Полтавська наукова конференція з історичного краєзнавства. Матеріали. — Полтава, 1994. — С. 105–109.
  21. Єрмак О.П. Колективізація сільського господарства і голод на Полтавщині (1932–1933 роки) // Колективізація сільського господарства і голод на Полтавщині 1929–1933. Збірник док. і мат. — Полтава, 1997. — С. 15–85.
  22. Єфіменко Г. II Всесоюзний перепис 1937 р. в Україні: документи та матеріали. — Київ, 2003. — С. 72–192.
  23. Жук В. Що приніс і забрав голод 1932–1933 років на Полтавщині? // Наш рідний край (Сторінки про економічний розвиток Полтавщини). — Полтава, 1990. — С. 32–36.
  24. Злочин проти народу : До сімдесятиріччя голоду — геноциду 1932–1933 років в Україні. Матеріали регіональної науково-теоретичної конференції 22 листопада 2002 р. — Полтава, 2002. — 184 с.
  25. Капустян Г. Трагедія села // Комсомолець Полтавщини. — 1990. — 7 серпня.
  26. Колективізація і голод на Україні. 1929–1933 / АН України. Інститут історії України та ін.: Упоряд.: Г.М.Михайличенко, Є.П.Шаталіна; Відп. ред. С.В. Кульчицький. — К., 1992. — 736 с.
  27. Колективізація сільського господарства і голод на Полтавщині 1929–1933. 3б. док. і мат. — Полтава, 1997. — 264 с.
  28. Конквест Роберт. Жнива скорботи. Радянська колективізація і голодомор. — К., 1993. — 383 с.
  29. Кульчицький С. Демографічні наслідки голодомору 1933 р. в Україні. — К., 2003. — 72 с.
  30. Кульчицький С. Голодомор 1932–1933 рр. як геноцид: Труднощі усвідомлення. — К., 2008. — 424 с.
  31. Ленін В.І. ІІІ Конгрес Комуністичного Інтернаціоналу // Повне зібр. тв. — Т. 44. — С. 3–51.
  32. Легенький І. Таке не забувається // Комсомолець Полтавщини. — 1990. — 24 травня.
  33. Марочко В.І. Голод на Полтавщині 1932–1933 рр.: причини і наслідки // Тези доповідей і повідомлень другої Полтавської наукової конференції з історичного краєзнавства. — Полтава, 1991. — С. 50–52.
  34. Материалы высочайше учрежденной 16 ноября 1901 г. комиссии по исследованию вопроса о движении с 1861 г. по 1900 г. благосостояния сельского населения среднечерноземных губерний, сравнительно с другими местностями Европейской России. Часть 1. Разработано департаментом окладных сборов. — СПб., 1903. — 315 с.
  35. Пащенко П. Навесні тридцять третього // Україна. — 1988. — № 11. — С. 10–11.
  36. Петренко М. Рік далекої печалі // Зоря Полтавщини. — 1989. — 4 березня.
  37. Полтавщина. Історичний нарис. — Полтава: Дивосвіт, 2005. — 592 с.
  38. Посухов В. Сагайдацький бунт // Зоря Полтавщини. — 1990. — 12 вересня.
  39. Поточний архів Полтавської державної аграрної академії. Особова справа № 367. — 47 арк.
  40. Розсекречена пам’ять: Голодомор 1932–1933 років в Україні в документах ГПУ-НКВД. — К., 2007. — 604 с.
  41. Срібний В. Чорне літо // Комсомолець Полтавщини. — 1989. — 11 березня.
  42. Твердохліб М.Ф. Село Кам’яні Потоки на «Чорній дошці» 1932–1933. Голод: Книга-меморіал. — Кременчук, 1999. — 84 с.
  43. 33-й: голод. Народна книга-меморіал / Упоряд. Л.Б.Коваленко. — К., 1991. — 584 с.
  44. Центральний державний архів вищих органів влади та управління України. — Ф. 27. — Оп. 10. — Спр. 811: «Звіт про стан переселення, відомості про рух та кредити переселенців». — 371 арк.
  45. Червона трибуна. Газета, орган Миргородського РК Компартії України та райради депутатів трудящих. — 1932. — 4 грудня.
  46. Шемет. П.Г. До питання увічнення пам’яті жертв голодомору 1932–1933 років на Полтавщині // Третя Полтавська наукова конференція з історичного краєзнавства. Матеріали. — Полтава, 1994. — С. 110–114.
  47. Якименко М. Крах соціальної утопії, або Примусова колективізація на Полтавщині та її наслідки // Прапор. — 1990. — № 10. — С.144–151.
  48. Якименко М. А. Українське село: сім десятиліть перебудови. — Полтава, 1993. — 118 с.

 

Чисельність населення Полтавщини за переписами 1926 і 1937 років*

№ п/п

Назва округ та районів

1926 р.

1937 р.

1937 у %%
до 11926

Облік НКФ
на 1.06.1936

1

Кременчуцька міськрада

151,3

135,0

89,3

56,8

2

Полтавська міськрада

182,3

176,3

96,7

69,5

3

Великобагачанський

76,2

57,7

75,8

34,1

4

Великокринківський

45,5

26,3

57,9

26,4

5

Гадяцький

88,3

71,6

81,0

63,4

6

Глобинський

49,2

35,5

72,2

34,2

7

Градизький

89,0

65,6

73,8

66,9

8

Гребінківський

34,5

28,8

83,5

28,4

9

Грунський

35,2

27,6

78,4

26,9

10

Диканський

58,7

42,2

72,0

41,8

11

Зіньківський

57,1

43,5

76,2

36,6

12

Карлівський

52,7

47,4

88,1

43,5

13

Кишеньківський

57,7

34,8

60,2

34,8

14

Кобеляцький

65,8

43,8

66,6

35,7

15

Козельщинський

60,3

44,0

73,0

44,4

16

Комишнянський

44,4

33,4

75,1

33,7

17

Лазірківський

29,3

24,0

82,0

23,3

18

Лохвицький

66,9

55,8

83,0

47,6

19

Лубенський

86,7

75,1

86,6

52,3

20

Машівський

24,2

18,3

75,6

16,6

21

Миргородський

81,7

73,5

90,0

56,8

22

Новосанжарський

81,2

56,2

69,2

51,2

23

Нехворощанський

52,6

28,5

54,2

27,1

24

Оболонський

41,3

32,8

79,5

33,5

25

Опішнянський

81,5

55,0

67,5

47,2

26

Оржицький

48,3

38,5

80,0

38,3

27

Пирятинський

67,5

52,3

77,5

41,7

28

Покрово-Багачівський

29,2

22,5

77,0

22,1

29

Решетилівський

81,7

47,1

57,7

47,9

30

Савинський

38,3

30,0

79,0

29,4

31

Семенівський

43,5

34,2

75,5

33,0

32

Сенчанський

30,1

24,5

82,0

24,4

33

Хорольський

61,8

53,9

87,2

44,4

34

Чорнухинський

48,2

40,0

82,3

40,9

35

Чутівський

52,2

39,1

75,0

34,6

36

Шишацький

50,2

34,9

69,6

34,5

Разом

2244,6

1749,7

77,9

1425,9

* Таблиця складена на основі даних: Єфименко Геннадій. Всесоюзний перепис 1937 р. в Україні: документи і матеріали. — Київ, 2003. — С. 110 — 112.

Наверх ↑