«Під час бою в оточенні найбільше переймалися, чи вистачить нам боєприпасів»

Версія для друку

«Під час бою в оточенні найбільше переймалися, чи вистачить нам боєприпасів»

Таким запам’ятався капітану Ігорю Середюку бій трирічної давнини під Дебальцевим

Повільно, як у зимовій казці, сніжинки падали на мармурові плити, встановлені на Алеї героїв бригади охорони Генерального штабу Збройних Сил України. Капітан Ігор Середюк стер природне біле покривало з плити, на якій було викарбовано прізвище майора Олега Коваля (його посмертно нагородили орденом Богдана Хмельницького, підвищили у військовому званні. – Ред.), і поклав дві червоні гвоздики. Три роки тому сніг теж укривав землю, але тоді він був гарячий від полум’я розривів снарядів, кометних польотів ракет із «Градів», кулеметних трас. Жорстокі реалії війни навіки розлучили його з офіцером, з яким він пліч-о-пліч відбивав атаки ворога на одній із ділянок дебальцівського плацдарму…

Нині Ігор Середюк заступник комбата. На цю посаду капітана було призначено торік. Із розмови відчуваю, що він уже впевнено почувається на вищій посаді. А під час першого відрядження в район проведення антитерористичної операції командував ротою. Забезпечував зв’язок штабу сектора АТО з підрозділами. Доводилося виконувати й інші завдання, бо часто-густо у підрозділі не вистачало офіцерів для виконання суто бойових розпоряджень і наказів.

От і того лютневого дня 2015 року Ігоря Васильовича включили до складу резервного взводу. Завдання зрозуміле – надати допомогу бійцям, які несамовито відбивалися від навали бойовиків. Відтворюючи хроніку подій, розповів: «Ми на той час уже перебували в оточенні. На ваше запитання, чи відчували відчай, загрозу життю, скажу так: про це не думали. Найбільше нас турбувало те, чи вистачить боєприпасів. Це було питання життя або смерті. А що стосується резервного взводу, то його назва була на той момент сильно перебільшена, бо реально нас було четверо. Я, капітан Коваль, старший прапорщик Боровський і солдат-водій машини».

Прибувши на місце, вони відразу відчули, що буде «спекотно». Бойовики намагалися захопити приміщення, яке обороняли бійці добровольчого підрозділу. Разом із ними група резерву відбила кілька атак ворога. А коли запанувала тиша, Ігор визирнув у вікно. Нікого не видно. Вирішив разом із капітаном Ковалем вийти з приміщення й оглянути, що і як. Так і зробили. Середюк зайняв позицію з одного боку дверей, Коваль – із другого. Ніби все спокійно. А потім таке почалося… З вигуками «Здавайтесь! Здавайтесь!» бойовики кинулися в атаку. Від снайперської кулі Олег Коваль замертво впав на землю, а поруч з Ігорем вибухнула граната…

«Мене врятував бронежилет, – говорить капітан Середюк. – А обидві ноги добряче посікли осколки. Старший прапорщик Боровський вколов мені знеболювальне і відвів углиб приміщення. Я почав споряджати патронами автоматні магазини, бо бій розгортався з новою силою. На щастя, незабаром на допомогу підійшов наш підрозділ, і ми відкинули ворога від нашої позиції. Мене посадили у вантажівку, але дорогою двигун безнадійно заглухнув. Щоб «Урал» не потрапив до рук бойовиків, водій його підірвав. Мої побратими на руках перенесли мене через річку і доставили до нашого блокпоста. Звідти на бронетранспортері довезли до селища й передали волонтерам, які влаштували мене у приватну лікарню. Потім «латали» мої ноги у військових госпіталях. Незабаром літаком доправили до Києва, де у столичній лікарні «Феофанія» повитягали більшість осколків, хоча деякі й дотепер залишилися на пам’ять про ту одну добу моєї дебальцівської епопеї».

Шостий рік служить капітан Ігор Середюк після закінчення Військового інституту телекомунікацій та інформатизації імені Героїв Крут у цій військовій частині. Піднявся по кар’єрних сходах від командира взводу до заступника командира батальйону. Нагороджений орденом Богдана Хмельницького, заохочувальними відзнаками Міністерства оборони України «Знак пошани» та «За зразкову службу». Нещодавно офіцер уклав черговий контракт, мріє про навчання в Національному університеті оборони України імені Івана Черняховського. А все пережите на плацдармі під Дебальцевим – це, як зарубка у пам’яті й набутий кров’ю бойовий досвід.

У його робочому кабінеті все по-спартанськи скромно і за статутом. Правда, у звичний інтер’єр не вписувався дитячий автомобіль на електричному ходу. Перехопивши мій здивований погляд, Ігор Васильович пояснив: «Проживаю з дружиною і трирічним хлопчиком у гуртожитку на території частини. У кімнаті не знайшлося місця для цього авто. Хай тут постоїть до відкриття весняного сезону поїздок на вулиці». Стосовно перспектив на отримання житла, за словами капітана Ігоря Середюка, це справа ой якого далекого майбутнього. Офіцер сподівається на підвищення грошового забезпечення, бо, коли був лейтенантом, отримував у еквіваленті 300 доларів і нині не набагато більше…

Володимир ЧІКАЛІН, «Народна армія»

Прес-служба Полтавського обласного

військового комісаріату

 

угору ↑